Анатолій Рябов, як і багато інших співробітників Дніпровського меткомбінату, членів профспілки «Металургів», два роки несе службу в Збройних Силах України. Вже не будучи військовозобов'язаним, він пішов добровольцем на контрактну службу.
У 1996 році почалася трудова діяльність Анатолія Рябова на ДМК. Тоді, щоб потрапити до лав металургів, Анатолій прийшов працювати охоронцем, а в 2000 році став членом 1-ї бригади газового цеху. Згадує, що спочатку колеги поставилися до нього насторожено, але це не завадило йому дуже швидко освоїтися.
– Мені довелося показати весь свій характер, силу волі і послідовність. Швидко спрацювалися, але так склалося, що перейшов в бригаду №3. У нас був дуже хороший колектив, та він і зараз залишається – я впевнений – найкращим на комбінаті.
– І як же працівник газового цеху потрапив на службу в армію?
– У 2014 році, коли на комбінаті був створений батальйон цивільної оборони, я відразу записався в його ряди. У молодості я завжди захоплювався спортом, займався туризмом, альпінізмом, вів активний спосіб життя. Для мене і це був свого роду вид спорту, адже ми багато тренувалися, їздили на стрільби, вивчали тактику проведення рятувальних операцій в умовах війни. З нами займалися кваліфіковані інструктори, бойові офіцери, це була чудова школа для будь-якого чоловіка.
– А що ж послужило поштовхом до вирішення йти в армію?
– Мені запропонували піти на контрактну службу. Я розумів, що моїх тактичних знань і підготовки досить, щоб бути корисним країні, місту та комбінату, і погодився. А після тривалих переговорів і умовлянь «здала свої позиції» і дружина. Так в березні 2016 року потрапив я в якості старшини в підрозділ «Десна».
– У чому полягали Ваші обов'язки?
– Мій напрямок діяльності – навчання молодих бійців, перенавчання військовим спеціальностям, забезпечення особового складу та, головне, бойовий дух хлопців. Зізнаюся, спочатку було дуже важко в моральному плані. Доводилося працювати і з новобранцями, зовсім молоденькими пацанами-строковиками, котрі не звикли до жорсткої дисципліни, і з контрактниками, які прийшли на службу заради заробітку, адже багато хто з них ніколи не мали справи зі зброєю. Непросто і з «бувалими», тими хто вже був на передовій. Адже вони пройшли бої, деякі отримали поранення, у них вже є практика. Тому спочатку доводилося показувати свій характер, відстоювати свою позицію.
– Пане Анатолію, про кого і про що найбільше сумували?
– Звичайно, про сім'ю. І про колектив, в якому працював, теж. Зв'язок з будинком дуже важливий. Сумую за роботою, по суспільному життю. Трошки навіть заздрив: ось, вони там – на комбінаті, а я не з ними. Дуже хочу подякувати Валентина Ільченко, Василя Мулявку, В'ячеслава Желанковського, Сергія Ковтуна, Григорія Трояна. Вони завжди на зв'язку. Це найприємніше, тепле – те, що нагадує про дім, про місто і комбінат. Хлопці сильно підтримують, цікавляться моїми успіхами і чекають мого повернення.
– А Ви плануєте повернутися в цех?
– Це навіть не обговорюється! Як тільки військове керівництво вирішить, що я свою місію виконав, відразу ж додому і – на комбінат. Я ніколи не забуваю, що я МЕТАЛУРГ!
Ірина Неділько, прес-центр ДМК